Шановні студенти!
Роман "Собор" О. Гончара - одне з найвизначніших явищ української прози. Уперше так виразно і гостро прозвучало питання духовності та екології в нашій літературі. Проблеми, про які попереджав О.Гончар, прогресують і сьогодні. Тож читайте твір і думайте над сьогоденням і своїм життям, адже кожен може знайти своє місце у цьому творі, відповісти на свої "вічні" запитання."Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар серед бурі, або окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів. Німотна музика собору, музика отих гармонійно піднятих у небо бань-куполів — вона для тебе реально існує, ти здатен її чути, хоча інші, здається, до неї глухі" (О.Гончар "Собор").
«Дорожіть днем - ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть
миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий.
Живе не той, хто чадить. Живе - хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо перед
судом будучини, а перед тим судом ніякий володар, ніякий найбільший руйнач не
переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід… Не бляшанку з-під шпротів,
покинуту на Скарбному, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало - близьких і
далеких… Дорожіть, дорожіть миттю, синочки! Бо ГЕСи плануються, все на світі
планується - не планується одна тільки смерть» (О.Гончар "Собор").
Ваші завдання:- переглянути фільм про створення роману "Собор":https://www.youtube.com/watch?v=PMjtvGZ8Syc
- прочитати роман "Собор" (скорочено);
- знайти історію написання роману та прототип образу собору у романі;
- знайти описи собору як центрального персонажу роману; виписати або зробити закладки на них;
- створити презентацію на додаткові бали "Духовна спадщина моїх предків" (підтримання пам'яток культури мого міста чи селища);
- розглянути образи Єльки, Миколи, Володьки;
- написати міні-твір-роздум "У чому моя душа увічнить себе?" (можна як коментар на блозі);
- на додаткові бали створити презентаційні матеріали або відеофільм "У чому моя душа увічнить себе?" за матеріалами твору.
Минають часи, змінюються покоління, але ким ти залишишся в історії, ким тебе пам'ятатимуть нащадки? В залежності від вчинків, що ти зробив за життя, тебе і памятатимуть. Мабуть правда що люди діляться на тих, хто руйнує і тих, хто будує. Рано чи пізно кожен замислюється над цінність свого життя, його змістом і ціллю, але хтось наповнює своє життя добрими вчинками, а хтось просто проживає його день від дня. Щоб безцільно не "пливти" по життю треба постійно удосконалювати себе, вчити чомусь новому, брати за орієнтири основні моральні цінності людства. Але страх перед невідомим завжди пресилює людину, дивлячись на те, що було споруджене до тебе і буде після тебе, залишиться для твоїх нащадків. У Олеся Гончара в романі "Собор" просто шедевральним є споруда, що увічнює в собі цілу епоху, події з життя мешканців містечка. Багато чого увічнилось в соборі, ці спогади стали невід'ємною його частиною, тому це вже була не просто споруда. Ненароком і постає питання, в чому ж ти увічниш себе, щоб згодом згадували нашадки? Мені здається треба себе увічнити у добрих справах, стати майстром своєї спрви, творити благо для людей і справедливість і тоді ти не будеш просто обивателем, а й людиною, яку будуть згадувати за добрими справами інші.
ВідповістиВидалити3 бали.
ВидалитиОлесь Гончар неждано-негадано виплекав свій «Собор», що не вписувався у жоден індустріальний пейзаж і в жодні рамки загальноприйнятих тем, образів, оцінок. Який собор? Це навіть непристойно для атеїста-читача і атеїста-критика. Заборонити! Та те, що народилось для віків, не може загинути від людської тупості. Він діждався свого часу. І всім явив свою красу — хто зрячий, певно. Дивний витвір козацького зодчества, гордість і пам’ять предків, свідок історичних битв, поразок і перемог, він в усі часи був мірилом духовної гідності людини. Завжди хтось хотів його зруйнувати, а хтось захищав. Так уже влаштований світ, що «всюди, де іде будівник, повинен іти невідлучно, як тінь, і руйнач». Собор об’єднує людей різних часів і поколінь, наділених внутрішньою красою, духовним багатством. На захист старовинної пам’ятки стають професор Яворницький, студент Микола Баглай, його кохана Єлька, Іван, Вірунька та інші. Собор приваблює всіх своєю грандіозністю, гармонією ліній і барв, якоюсь нерозгаданою таємницею, що живе в ньому. Здається, він має душу, яка притягує до себе чистих, світлих, красивих людей. Микола Баглай не може пройти повз нього, не зупинившись. Собор не перестає дивувати його, відкривати щось нове, загадкове, чарувати своєю музикою, гармонією та досконалістю. Можливо, їхні душі спілкуються: краса тягнеться до краси? Адже юнак давно збудував у своєму серці високий храм чистоти й любові, який став для нього твердинею духу, ясним світлом, що не дає заблукати у темряві. Але епоха тоталітаризму породила безліч висуванців, перевертнів, нігілістів, батькопродавців. Таким, як Володька Лобода, собор потрібен лише як сходинка на шляху кар’єри. І якщо для цього доведеться зруйнувати храм, пуста й мізерна душа пристосуванця навіть не здригнеться. Руйнач — людина-гвинтик, людина-функція. А душа його — похмура розвалина. Хоч Володька й удає з себе «друга народу», Микола Баглай відчуває його підлу, гнилу натуру. Собор муляє Лободі очі, як нагадування про власну нікчемність і духовну убогість.
ВідповістиВидалитиА в нашому житті хіба мало таких руйначів? Нівечать красу й обкрадають народ, ошукують людську совість і довіру. Якби ж то біля керма держави стояли будівники, що вірять у вічність життєвих цінностей і скарбів минулого, поетизують людську любов і витвори митців, заперечують історичне безпам’ятство й національний нігілізм, несуть високу відповідальність за долю народу! Якби ж то їхні душі були освячені чистою красою храму… Учитель Хома Романович звертається до Миколи і Єльки з золотими словами: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!» Той заклик звернений і до мого покоління, до мене. Я помічаю, як посилюється наступ цинізму та бездуховності на наше суспільство. Руйнач не заспокоїться доти, поки не перетворить усю землю на таку ж пустку, як його душа. Це бездумний робот з обмеженою споживацькою психологією, який з холодною байдужністю знищує наші святині, руйнує нашу духовність. Такому храм не потрібен. Але, на щастя, йому протистоять мудрі, чесні, чисті серцем люди, що свято бережуть собори своїх душ. Вони приваблюють мене ясним світлом, яке випромінюють їхні щедрі серця, щоб інші люди почувалися затишно й надійно в цьому непростому світі, щоб множилися добро й любов на нашій землі. І я відчуваю, як моя душа теж тягнеться до високого святого Храму, що освітлює їй шлях до вічної краси й безсмертя. Наші предки — козаки створили цю святиню, «щоб дух свій у небо послати». Жаль, що не в кожній душі є місце для собору, для поезії, для любові.
«Тупих убивць краси» не поменшало. Їх тільки допусти до храму — і вони вмить перетворять його на купу цегли! Значить, на сторожі наших духовних скарбів повинна стояти світла рать. Хто ж ми: будівники чи руйначі? Чим наша душа увічнить себе? Олесь Гончар пристрасно захищає ідеали національної духовності, соборність українського народу. Не змовкають дзвони його собору. Не дають заснути людській совісті, одвічному потягу людини до краси, творчості, безсмертя, до нових духовних вершин.
Списала: http://www.ukrlib.com.ua/sochin/printout.php?id=12&bookid=10.
Видалити0 балів!
У чому моя душа увічнить себе?, здаєтья, кожен задавав собі це питання. Що ми залишимо після себе?
ВідповістиВидалитиХтось вважае, що потрібно залишито щось матеріальне, наприклад, гроші, дім або коштовності. Але мені здаеться, що набагато важливіше який духовний слід ти після себе зоставиш, скільки добрих вчінків зробиш і скільком людям допоможешь. В романі Олеся Гончара "Собор" головні герої є гарними прикладами. Микола Баглай бореться на благо іншим, а Володька Лобода навпаки, думає лише за себе.
Люди не запом"ятають який в тебе був гарний одяг чи прекраси, вони запом"ятають тової вчинки. Наша душа увічнить себе тільки в тому разі, якщо ми зробимо щось насправді корисне і не просто для себе, а щоб це залишилося нашим нащадкам.
1,5 бали. Багато помилок!
ВидалитиМені здається,що кожна людина може увіковічнити себе,але у кожної людини це виходить по різному.Деякі люди прагнуть бути багатими,щоб зробити щось таке,щоб її саме запам'ятали за гроші,інші люди люблять читати та писати вірші,тому вирішили написати вірш до України наприклад.
ВідповістиВидалити"У чому моя душа увічнить себе?"-це для мене є ще питанням часу.Я пішла вчитися на вчителя початкових класів,мені це подобається.Мені здається,що ця професія підходить мені.Я іноді думаю,що моя перша вчителька справила на мене враження,і тим самим увічнила свою душу у нашому класі.Я як майбутній вчитель,можу сказати,що моя душа увічнить мене,коли я буду працювати на цій ланці освіти.Не розумію чому,але це так.Для мене зараз це питання ще є невирішеним,питанням часу.
Мені здається що увічнити себе треба у добрих справах,ставши майстром своєї справи,якщо це професія вчителя то так,щоб ти увійшла до пам'яті кожної дитини,ставши прикладом для них.
Дуже гарний зміст, Є деякі помилочки. 3 бали.
ВидалитиУ чому моя душа увічнить себе? Дуже гарне питання,але на жаль не кожен може задати його собі на сьогодення. На мою думку,кожна людина,хоча б раз в житті,задавала себе таке питання,бо кожна людина на землі може увіковічити себе,але у кожної людини виходить це по різному!Для кожної людини існують різні цінности протягом життя,для когось вони матеріальні,для когось духовні. Я вважаю,що людині,та взагалі кожному з нас треба увічните себе не в матеариальних поступках,а саме у звичайних добрих,щирих справах,творити справедливість,буду будівником,а не руйнівником своєї долі,та долі інших.Прожити життя недаремно,а щось залишити про себе,хочаб добру згадку або відчуття поваги. Наприклад,у романі ‘’Собор’’ О.Гончар показує нам ідеальні приклади таких людей,це – Микола Баглай та Єлька (Олена Чечіль) вони шукали усе життя справжнє кохання,щире,обидва мали почуття справедливості, бажання бачити світ кращим, ніж він є насправді, чистим і прекрасним. У кожного з них є своя мета,ось у М.Баглая сконструювати очищувальну систему, котра запобігатиме забрудненню повітря заводськими димами.У Єльки,знайти щире кохання. Але,не все так просто. О.Гончар,зобразив у романі і руйнувальника – Володьку Лободу. На мою думку,він сам руйнувальник своєї долі та свого села,він типовий образ руйнівника того часу — він умілий пристосуванець, котрий ладен будь-що догодити вищим ешелонам влади, незалежно від того, який треба буде зробити крок — нищення чи творення.
ВідповістиВидалитиМені б дуже хотілося,щоб кожна людина,розуміла,що вона сама будує свою долю,що вона є будівником,але не слід забувати про душу,насправді,люди сами обирають собі шлях. Якби хоча б половина увічнила свою душу у добрих,щирих справах,то це вже б була перемога!
Добре написала, але немає головного - у чому-таки твоя душа увічнить себе?
ВидалитиІсторія написання Собору
ВідповістиВидалитиСобор — роман-застереження, один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року.
Протягом майже 20 років замовчувався прорадянською літературною критикою, що трактувала «Собор» як творчу невдачу, порівнюючи його із іншими творами письменника, зокрема «Прапороносці», «Людина і зброя», «Злата Прага».
Олесь Гончар працював над романом протягом чотирьох років: 1963–1967.
«Собор» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства у середині шістдесятих років.
У творі Олесь Гончар використав за основу реальні події і факти: Прототипом Зачіплянки стало приміське селище на Дніпропетровщині, де минули життя і творчість письменника.
У Титані можна побачити монумент Прометею, після революції відлитий і встановлений у Дніпродзержинську.
Свято-Троїцький собор у Новомосковську
Собор, зображений у романі, мабуть, найбільше схожий до козацької дерев'яної церкви у Новомосковську, яку, за легендою, в одну ніч побачив і зробив її макет з комишин Яків Погребняк з Нової Водолаги. Також прототипом міг служити і Дніпропетровський собор, споруджений приблизно у ті ж роки.
2 бали.
ВидалитиМабуть, багато таких людей,що задавали собі таке питання, у чому його душа увічнить себе? У кожного свої думки з приводу цього. Хтось, вважає, що він може залишити після себе гроші і чим він залишиться у пам`яті інших, інші вважають, що вони можуть залишитися в пам`яті своїми діями та вчинками.
ВідповістиВидалитиАле не кожен над цим замислюється, багато людей не розуміють, що колись їх не стане, а після них нічого не залишиться. Багато тих, хто руйнує вже те, що інші люди залишили після себе, це різні архітектурні пам`ятки, будівлі, картини, різні літературні видання. Наше покоління бере і знищує це, не замислюючись а що вони можуть залишити після себе.
А в чому саме моя душа може увічнити себе? Я ніколи сильно не замислювалась над цим питанням. Може ще прийде час і я зможу залишити після себе щось справді цінне, але зараз я вважаю, що можу залишити після себе слід тими учнями яких я буду вчити. Я стану гарним вчителем, професіоналом свого діла, я поділюся своїми знаннями з ними. Вони будуть мене пам`яти, завжди згадувати і розповідати вже своїм дітям.
3 бали.
ВидалитиНаше життя швидко плине у часі і просторі, цей потік неможливо зупинити. Тому, жити спішити треба, і жити саме так, як велить нам наше щонайблагородніше поривання. Ми повинні жити за нормами моралі, совісті, чистоти душевної, як це робили герої роману "Собор" - Микола Баглай і Єлька.
ВідповістиВидалитиБагато талантів має людина, тому меж, де можна увічнити себе, - немає. Але я обрала для себе філологічну направленість. У філології я увічню себе. Філолог - це людина, яка має справу з мовою, літературою, культурою, історією народів. Але найголовніше - це слово. Першим було слово. Широкий спектр можливостей зможе відкрити філологія. Але для мене вкрай важливо знайти відповідь на одвічне питання: який генетичний зв'язок між усіма народами світу? Хто ми такі? Ким були наші предки? Я планую обирати декілька інозмних мов (англійська, німецька, італійська, іспанська, французька). Це і є дружба народів, запорука миру та процвітання на всій нашій мальовничій планеті.
Можна сказати лише одне: "Хто не боїться труднощів, той перемагає". Увічнити свою душу зможе кожна людина на Землі. Треба тільки терпіння, сили волі і найголовніше - бажання зробити добро іншим людям, дарувати тепло, любов, щирість. Хай буде мир!!!
4 бали. Твір гарний. Є поодинокі помилки-опечатки.
ВидалитиПоловину списала! На сайті: http://zapisnik.at.ua/publ/ukrajinska_literatura/gonchar_o_t/rozdum_za_romanom_o_gonchara_sobor/12-1-0-334
ВідповістиВидалитиДалі коментують тільки індивідуальник та дистанційники!
ВідповістиВидалитиЗ'являються щорічно Україні собори та церкви. Кожного року тільки й чутно: то з’явилася каплиця, то збудували храм, то народжується молитвений будинок. Навіть у нашому місці три року тому, побудували прекрасну церкву Миколи Чудотворця. Чому саме зараз : невже це данина моді, чи люди й справді зрозуміли, що своєю бездуховністю вони зробили гірше тільки собі, що тому і народжуються люди, які не можуть найти своє місце під сонцем, бо мають лише пустку у серці або, як ще говорять, «купу цегли»? Про це попереджав Олесь Гончар багато років тому. Але не прислухалися до його голосу, бо дуже багато було байдужих…
ВідповістиВидалитиСтоїть у нашому місці серед розкішних дерев, мов велетень, церква Миколая Чудотворця. Вона з'явився саме на цьому тихому, спокійному місці, де живуть добрі, працьовиті люди. Недарма люди, чисті серцем та душею, відчувають німу музику його «округлих, гармонійно поєднаних бань». Такі люди, на мій погляд, мають у душі «храм», «собор», «соборність». Вони розуміють, що людина з’являється на світ не для того, щоб руйнувати, знущатися та вбивати, а щоб жити, любити усе навкруги, шанувати те, що залишили у спадщину предки. Перервавши зв’язок між поколіннями, ми «перервемо» нашу історію, нашу вікову пам’ять. Тоді через кілька десятків років ніхто просто не зможе згадати, що відбувалося у минулому, що хвилювало і бентежило наших предків, чому вони так цінували ці величні будівлі-собори, церкви, каплиці.Стає дуже прикро, що не всі люди, навіть нашого міста, можуть зрозуміти, для чого нам потрібні церкви, собори. Іноді людям краще не мати такої будівлі, бо її треба ремонтувати, витрачати на це гроші. Доцільніше збудувати кафе, яке буде їм приносити матеріальні кошти. Люди не розуміють, що гроші не головне у житті, що зацикленість на них тільки підкреслює бездуховність людини.
На мій погляд, потрібно віддати перевагу «Божому храмові», бо без нього не залишились би ми в повному розумінні слова «людьми».
Люди, які назавжди з’єднали своє життя з природою, з історією, з культурою України, мають в душі «собор» людськості, «собор» вічного жадання добра, «собор» великої людської любові.
Кожне покоління мріє про те, що пам’ять про нього буде жити завжди. Тому й будуються собори, церкви, каплиці пам’яті, і стоятимуть вони доти, доки будуть люди з гарячими серцями, люди, духовно багаті; стоятимуть, як стоїть собор у романі О. Гончара: «і доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища, весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів».